…А было так. Лена Алексеева в октябре проводила уже 17-й Всеукраинский детско-юношеский фестиваль-мастерскую авторской песни «Солнечный зайчик». В зуме, конечно. Одна из «изюминок» в традициях фестиваля — творческий проект, который готовится заранее, с участием детей и взрослых, на равных. В былые годы в творческих проектах пели Окуджаву, Визбора, Кима, Новеллу Матвееву, Кукина… — да кого только не пели из золотого фонда авторской песни! Но в ситуации российской агрессии Министерство образования и науки, которое курирует фестиваль, четко ставило условие — ни песни, ни слова на русском. В 2024-м мы вышли из положения, сделав программу переводов Окуджавы, и не только на украинский — на немецкий и польский, на английский, французский, чешский, иврит… Вот только Окуджава со своим столетием и со своей мировой известностью — исключение, которое пропускают один раз, а дальше — зась.
И за несколько месяцев до фестиваля Лену озаряет гениальная идея. Семен Кац! Он же, как ни крути, киевлянин! И ему в этом году 90! Все сходится, только нужны переводы!..
И мы их сделали. Числом 22. И программа прозвучала. Зацепив до глубины души всех причастных — и участников (из Украины, Германии, Канады, Австралии, Польши), и слушателей, и семью Семена Каца.
В предисловии к программе я говорил:
«Семен Кац народився в Києві у 1935 році. А вже через 6 років, у 41-му, виїхав з сім’єю в евакуацію, а батько загинув на фронті. В 45-му повернувся в Київ. Закінчив школу, Політехнікум зв’язку, 4 роки відслужив на флоті та пішов інженером на Київський радіозавод, де працював понад 30 років. З кінця 60-х писав та співав власні пісні, згодом став відомим автором у Києві та далеко за його межами. У 92-му, після фактичного закриття радіозаводу, змучений важкою серцевою хворобою, переїхав з рідними до Німеччини. Операція, що зробили німецькі лікарі, подарувала йому ще 16 років життя. Помер у 2008-му.
Така проста біографія. Але життя справжнього творця більше за біографію.
Для тих, хто знав і любив Семена Каца, і він сам, і його пісні назавжди залишаться якимось незмінним чудом. У ньому щасливо поєдналися талант, совість і життєвий досвід; доброта, мудрість, мужність і хлоп’ячість, що зберіглася в душі. Без його дитячих та «дорослих» пісень ми, його учні та молодші товариші, себе вже не уявляємо, без них ми втратили б щось дуже важливе. Але головне – його пісні та життя виявилися нероздільні.
Семен Кац не був дисидентом. Але його пісні були правдиві, а отже – небезпечні. Його двічі розбирали на парткомі радіозаводу «за виконання в молодіжному середовищі антирадянських пісень», знижували на посаді. У республіканській газеті його разом із кількома київськими авторами назвали «музичним халтурником, який співає на замовлення ЦРУ та ФБР». Хтозна, скільки ці знущання залишили шрамів на серці…
Семен умів розділити чужу радість та біду. У 86-му, через 10 днів після Чорнобильської аварії, нам з ним довелося співати дружинам та дітям працівників 4-го енергоблоку, тимчасово розміщеним у піонертаборі в Бучі. Це було дуже важко. Але після дитячих пісень Семена, після його доброї посмішки розгубленість і біль в їхніх очах змінилися надією та вірою у те, що життя продовжується. Хтозна, які шрами на серці додав йому й цей концерт…
У Німеччині Семен Кац організував клуб пісні у Касселі, де він жив, і став зачинателем двох фестивалів авторської пісні – «Фульда» та «Більштайн». Але для нас, мабуть, важливіше те, що він першим почав запрошувати до Німеччини авторів спочатку київських, а потім із усієї України. Тож у Європі впізнали і полюбили наших бардів задовго до війни, багато в чому завдяки Семену Кацу. А його приїзди до Києва завжди перетворювалися на свято, і концерти збирали людей більше, ніж могли вмістити зали, тож люди слухали з відчинених вікон.
Семен мріяв: «Щоби пісня хоч рядком єдиним, хоч на день пережила мене». У Німеччині його пісні продовжують звучати у виконанні доньки Олени, започатковані ним фестивалі продовжують син Митя та племінник Льоня. Не забувають про нього і друзі – київські барди. Але була одна незручність — пісні Семена написані російською, як і більшість бардівських пісень старих часів… І ось у рік його 90-річчя художній керівниці нашого фестивалю Олені Алексєєвій прийшла щаслива ідея повернути їх на батьківщину по-справжньому, в українських перекладах. До цих перекладів доклали руку і серце організатори дитячих колективів, педагоги фестивалю, лауреати та почесні гості минулих років. Прості, на перший погляд, рядки пісень відкривали і глибокі смисли, і самобутню поезію. Ми сперечалися, впадали у відчай, раділи спільним відкриттям. Але врешті-решт у всіх піснях намагалися зберегти дух та особистість автора. Адже вони водночас і автобіографічні – і про кожного з нас, вони чимало принесли і ще принесуть людям світла.
У творчому проекті «Сонячного зайчика», як завжди, беруть участь на рівних і діти, і дорослі; і досвідчені виконавці, і початківці. Вибачте нас за недосконалості — кожен з нас по-своєму хвилюється. Спробуйте за нашим хвилюванням розчути живий голос Семена Каца.»
ВОЛНЕНИЕ
Говорят остряки застольные
Часто кстати, но чаще – нет,
Что живут до двухсот и более
Кто не курит и мяса не ест,
Что от нервов плохое давление
И от стрессов повально мрут…
Только как избежать волнения —
Нам советов таких не дают.
Я и сам не такой хороший уж,
Но смотрю и жалею их так —
Всех забытых, обманутых, брошенных,
Будь то женщин, детей иль собак,
Не идет ни в какое сравнение
Их обиды той глубина,
И горячим огнем волнение
Обжигает душу до дна.
Помню – ночью, жуткой и ветреной,
Злобно тряс он перед лицом
Бородой, тяжелой от перхоти,
Угрожая финским ножом.
И почувствовал дрожь в коленях я,
Но не пячусь назад ни на шаг,
И горячей рукой волнение
Зажимает пальцы в кулак.
Вот прошла сероглазая юность,
Кольца медные на ремне,
И кому-то вслед оглянулась,
Только вдруг показалось – мне!
И в душе нарастает смятение,
Жаль, что с ней мне не по пути,
И горячей волной волнение
Разливается в груди.
Я судьбе доверяю не очень-то,
Доверяю лишь старым друзьям.
Что бывает страшней одиночества?
Только – если вдвоем не любя.
Вот стою здесь один на сцене я,
К этой роли совсем не привык,
И горячим жгутом волнение
Перехватывает язык.
ХВИЛЮВАННЯ
Доброзичливці знай базікають,
Запевняють всерйоз мене:
До ста років із гаком житиме,
Хто щоранку бігать почне.
Слідкувати за шлунком і нирками,
Ще й про нерви дбати пора!..
Тільки як хвилювань уникнути —
Нам таких не дають порад.
Пожаліти себе – то втішно так,
Та не можу забути ніяк
Всіх покинутих, зраджених, скривджених —
Дітлахів, жінок чи собак.
Порівняти навіть не знаю з чим
Їх образу непоказну,
І вогнем хвилювання гаряче
Душу вразить у глибину.
В бік ножем мене штрикав болісно
Чи то злодій, чи душогуб,
Щоб я став перед ним навколішки,
Щоб я гідність свою забув.
Хоч коліна дрижать сполохано, —
Та скоритись не можу ніяк:
Хвилювання гарячим спротивом
Затискає пальці в кулак.
От пройшла сіроока юність —
Красота посеред метушні,
І комусь услід посміхнулась,
Та здалося раптом – мені!
Попри те, що не по дорозі нам,
Не побачимось більше либонь, —
Хвилювання всупереч розуму
Сколихнуло в серці вогонь.
Я не дуже-то вірю в призначення.
Довіряю, з ким довго дружив.
Що страшніше самотності начебто? —
Без кохання удвох назавжди.
Ось на сцені стою перед вами я,
Хоч до цього зовсім не звик,
І джгутом хвилювання розжареним
Перехоплює мій язик.
(переклад Миколи Чернявського)
А зачем вообще переводить киевского автора на украинский, — ведь проще включить запись и услышать неповторимые интонации Семена Каца в поэзии и в песне?
Дело не только в административных запретах русского языка, из-за которых следующее поколение лишается богатейшего наследия русскоязычных украинских авторов. Дело в сути этого наследия.
Подмечено не мной, что выживание русской культуры в условиях многовекового тоталитаризма развило приоритет человека перед государством. Украинской — приоритет нации и утверждение своей государственности. И мне кажется, что, выплескивая «тяжелое наследие колониальной культуры», мы в первую очередь выплескиваем именно приоритет человека, человеческих ценностей. Случайно ли, целенаправленно, — не хочу здесь обсуждать, но не хотелось бы его потерять.
Крім того, українська — одна з двох мої рідних мов, і я впевнений, що вона є частиною світової культури і гідна нести більш людяний та глибший зміст, ніж просту тріаду «смерть ворогам — героям слава — Україна понад усе».
Но это — если переводить честно. То есть не глумиться, как это модно сейчас, а пытаться сохранить суть, дух, стиль, контекст. А чтобы их сохранить, надо в них, как минимум, проникнуть.
Удивительно, но, зная многие из этих песен наизусть лет 40-45, я только в процессе перевода стал понимать, что вкладывал в них Семен. И обретение этого понимания, возможно, и составляет главное оправдание, главный смысл наших переводов.
Над переводами работали:
Любовь Купцова , Одесса, — поэт, руководитель детской поэтической студии «Серебряное перышко»;
Людмила Писаренко , Полтава, — руководитель инструментального ансамбля «Ноктюрн» Полтавского дворца молодежи (он сложнее называется, но так понятнее);
Елена Лысенко — в Киеве она руководила молодежным Театром бардовской песни «На Подоле», сейчас — Дитячим театром гри «Фарби» и другими студиями в Мюнхенском культурном центре «GOROD»;
Valeriia Lysenko , — в Киеве она была совсем девчушкой, а сейчас студентка консерватории в Дрездене;
Ольга Подлесная , Харьков — поэт, доцент архитектуры, руководитель детских и взрослых поэтических студий;
Iryna Kozlova , Конотоп, — поэт, учитель литературы с огромным стажем, организатор художественных конкурсов, руководитель поэтических студий, лауреат арт-медиа-проекта «Культурный остров» и многого другого;
ну, и я. Совсем не поэт, а инженер-энергетик. Зато я знал Семена с 78-го, и, возможно, лучше других понимаю контекст его песен.
Первый блок песен в программе был, конечно, детский. хотя не такой уж и детский…
ЧУЧЕЛЕНОК
За окном дождливый вид,
И – совсем ребёнок –
Рядом с чучелом стоит
Мокрый чучелёнок.
Чучелёнок, чучелёнок…
И Серёжка предложил,
В боты сунув ноги:
„За тебя я постою,
Обсушись немного!“
Чучелёнок, чучелёнок…
Он стоял, как на посту,
Презирая сырость,
Как борец за доброту
И за справедливость.
Чучелёнок, чучелёнок…
„Если б взрослым стать скорей,
Я б на всю зарплату
Разодел вас, как пажей,
Братья-чучелята!“
Чучелёнок, чучелёнок…
Только ветер не щадил,
Сильный был и вогкий,
И Серёжка получил
Воспаленье лёгких.
Чучелёнок, чучелёнок…
Он лежал в поту, в бреду,
Но почти не плакал,
И держал он, как судьбу,
Чучелёнка лапу.
Чучелёнок, чучелёнок…
Не теряй своей мечты,
Будь прямым и честным.
Сколько в жизни встретишь ты
Чучел в тёплых креслах!..
Чучелёнок, чучелёнок…
Человеком станет тот,
У кого с пелёнок
Поселился и живёт
В сердце чучелёнок.
Чучелёнок, чучелёнок…
ЧУЧЕЛЯТКО
Дощ за вікнами не спить,
І – мале дитятко –
Поряд з чучелом стоїть
Мокре чучелятко.
Чучелятко, чучелятко…
І Сергійко боти взув –
Пропонує нишком:
«Я б за тебе тут побув –
Хоч обсохни трішки!»
Чучелятко, чучелятко…
Він стояв, як вартовий,
Не зважав на сирість.
За добро готовий в бій
Та за справедливість.
Чучелятко, чучелятко…
«Подорослішати б враз,
Я б на всю зарплату
одягнув би в шати вас,
Браття-чучелята!»
Чучелятко, чучелятко…
Тільки вітер не щадив,
Так з дощем і віяв.
І Сергійко захворів
Аж на пневмонію.
Чучелятко, чучелятко…
Марив і пітнів – пусте!
Він терпів, не плакав,
Чучелятко він оте
Все тримав за лапу.
Чучелятко, чучелятко…
Мрії й честі не губи,
Як би зле не бУло.
В теплих кріслах стрінеш ти
Стільки ще опудал!..
Чучелятко, чучелятко…
Той людиною стає,
У кого зернятком
Оселилося й живе
В серці чучелятко.
Чучелятко, чучелятко…
(переклад Ольги Підлісної, Любові Купцової, Миколи Чернявського)
ДЕТСАДОВСКИЙ ПИРАТ
Не могу я, хоть неглупый,
Ничего поделать с тем,
Что шумлю я, как полгруппы,
И, как четверть группы, ем.
Не люблю ходить я строем,
Хоть люблю играть в солдат…
Я – разбойник, я – разбойник,
Я – детсадовский пират.
Воспитатели и няни,
Будто праздник наступил,
Все друг друга поздравляли,
Когда грипп меня свалил:
„Вот теперь вздохнём свободно,
Он загонит нас в инфаркт!..“
Я – разбойник, я – разбойник,
Я – детсадовский пират.
Я наказан был сегодня
Без особенных причин,
Долговязого Володьку
Я за дело проучил.
Не могу смотреть спокойно,
Если слабых бьют ребят…
Я – разбойник, я – разбойник,
Я – детсадовский пират.
Вы, конечно, не поймёте,
Вам, наверно, всё равно,
Как меня ругала тётя
Под названьем Районо.
Говорила: „Не дошкольник,
А какой-то сущий ад!..“
Я – разбойник, я – разбойник,
Я – детсадовский пират.
Я, как будто, стал смирнее –
Как-никак, а пятый год!
Или, может быть, старею,
Или в жизни не везёт.
Но за дело за любое
Лишь один я виноват…
Я – разбойник, я – разбойник,
Я – детсадовский пират.
ПІРАТ ІЗ ДИТСАДКА
Знову носа я похнюпив –
Кажуть, я набрид усім:
Галасую, як пів групи,
І як чверть підгрупи, їм.
У війну я гратись вмію,
Тільки стрій мене ляка.
Я — розбійник, я розбійник,
Я — пірат із дитсадка.
Виховательки і няні
Святкували кілька днів,
Не скупились на вітання,
Коли грип мене звалив.
«Хоч подихаємо вільно —
З ним інфаркт на нас чека!»
Я — розбійник, я розбійник,
Я — пірат із дитсадка.
Був покараний сьогодні,
А за віщо – сміх і гріх:
Я при всіх провчив Володьку,
Хоч здоровий він, як бик.
Не дивитись же спокійно,
Як він кривдить малюка!..
Я — розбійник, я розбійник,
Я — пірат із дитсадка.
Знов мені дісталось потім,
Хоч байдуже вам, однак,
Як мене сварила тьотя,
По освіті головна.
Верещала: «Не дошкільник —
Кара божа і людська!»
Я — розбійник, я розбійник,
Я — пірат із дитсадка.
Я, здається, став тихіший,
Як-не-як, а п’ятий рік.
Може, трохи постарішав,
Чи талан від мене втік?
Та за все завжди я винний —
Моя доля вже така…
Я — розбійник, я розбійник,
Я — пірат із дитсадка.
(переклад Ірини Козлової, Олени Лисенко, Миколи Чернявського)
БОЖЬЯ КОРОВКА
Так приятно в лесу,
Здесь царит прохлада.
Я лежу и пасу
Небольшое стадо.
На коровок моих
Мне смотреть занятно —
Я считаю на них
Чёрненькие пятна.
Нет у них ни хвостов,
Ни копыт, ни ножек,
Но зато есть у них
Очень много ножек.
Я легонько их бью
По покатым спинкам,
Не кнутом их гоню,
А сухой травинкой.
Вдруг одна из коров, —
Видимо ли дело? —
Выше всех облаков
В небо улетела.
Ну и ну! Никогда
Не было такого,
Чтоб, как птица, могла
В небе быть корова!..
Я ей вслед помашу,
Пожелав удачи;
И никак не решу
Сложную задачу.
Не могу дать ответ —
Лоб в морщинках весь:
Как же так — бога нет,
А коровка есть?
БОЖА КОРІВКА
Прохолодно в ліску,
Зелено й тихенько.
Я лежу і пасу
Череду маленьку.
У корівок моїх
Між трави стежинки.
Я рахую на них
Чорненькі крапинки.
В них нема ні хвостів,
Ні копит, ні ріжок,
Та зате в тих корів
Так багато ніжок.
Їх жену на моріг,
Б’ю по круглих спинках.
У руці не батіг,
А суха травинка.
Та одна із корів
Раптом, — що за диво? —
Вище хмар угорі
В небо полетіла.
Ну і ну! От діла!
Не було і мови,
Щоб, як птиця, могла
В небі буть корова!..
Їй услід я скажу:
— В небесах удачі!
І колись розв’яжу
Нелегку задачу.
Недарма морщу лоб,
Думаю своє:
Значить, є в небі Бог,
Бо корівка — є!
(переклад Ірини Козлової)
УТРЕННЯЯ ПРОСЫПАЛЬНАЯ
Солнце рано взошло, будет день чудесный,
Воробьи за окном затянули песню.
Так скорей протяни к солнышку ладони,
Всё на свете проспишь, если будешь соней!
Припев:
Весело так, весело так воробьям в дружном хороводе,
Весело так, весело так плещутся в солнечных лучах!
Просыпайся скорей – вот уже восходят
Белые солнышки на твоих ногтях.
В воскресенье с тобой на автобус сядем,
Целый день проведём вместе в зоосаде.
Хитрый лис, умный пёс, недотрога ёжик –
Чем-то все на тебя чуточку похожи…
Припев.
Надоели тебе мультики и книжки,
Ты всё время твердишь, чтоб купить малышку.
Как тебе объяснить, — это всё непросто, —
Что за деньги купить можно только взрослых…
И медведь, и енот – все проснулись в чаще.
Кто с рассветом встаёт, тот лишь будет счастлив.
Папа твой на завод бегает ретиво,
Каждый день в шесть встаёт – и такой счастливый!..
Припев.
РАНКОВА ПРОКИДАЛЬНА
Сонце рано зійшло – день новий, як свято.
Горобці за вікном цвірінчать завзято.
Тож і ти простягни сонечку долоні, —
Все на світі проспиш, як лишишся соня!
Приспів:
Весело так, весело так горобцям в дружнім хороводі,
Весело так, весело так плескають в променях ясних.
Прокидайся скоріш, бо вже тихо сходять
Сонечка білі на нігтиках твоїх.
У неділю, чекай, — обіцяє татко! —
Проведемо удвох день у зоопарку:
Хитрий лис, мудрий пес та їжак сторожкий –
Всі на тебе вони чимось схожі трошки.
Приспів.
І мультфільми, й книжки набридають стрімко.
Ти вважаєш – пора купувать дитинку.
Як тобі пояснить, – це усе непросто, —
Що купити за гріш можна лиш дорослих…
І ведмідь, і єнот – встали всі у хащі.
Хто світанок зустрів, день тому – на краще!
Тато твій на завод біга повсякчасно,
Прокидається в шість – ось тобі і щастя…
Приспів.
(переклад Ольги Підлісної, Ірини Козлової, Миколи Чернявського)
О допустимой степени вольности в переводах.
(Давайте сразу вынесем за скобки варианты, когда сильно патриотичные интерпретаторы переделывают песню, скажем, Высоцкого, чтобы получилось «Высоцкий за Украину». Или когда боль души, скажем, Галича о НАШЕЙ жизни поворачивают так, что она становится едкой сатирой на ИХ жизнь. Это не вольные переводы. Это не поэзия вообще. Это пропаганда, из каких бы прекрасных побуждений она не делалась.)
Во-первых, существуют моменты злободневности, приметы времени. Их буквальный перевод был бы вполне уместен в песне для взрослого исполнителя, который помнит контекст времени, когда песня создавалась. Но наш-то фестиваль — детско-юношеский. И чтобы песня обрела новую жизнь уже для нового поколения, возможно, нужно найти что-то общее по сути и выразить это сегодняшним языком.
Во-вторых, песня неразрывна с личностью автора, но и исполнителя тоже. И если исполнитель не просто другого поколения, но и другого возраста, с другим жизненным опытом, для него органичной будет своя интерпретация.
И вот примеры.
С ТУЧКИ НА ТУЧКУ
С тучки на тучку – шире шаг,
Шире шаг, а не уже.
Я шагаю по облакам,
Как по весенним лужам.
С тучки на тучку – шире шаг,
Их уже тысяча сзади,
А впереди – архипелаг,
Не перепрыгаешь за день.
С тучки на тучку – шире шаг,
Очень легко и весело.
Самое главное – не потерять
Сказку и равновесие.
С тучки на тучку!.. Облака
Весь горизонт заполнили,
А впереди там правит бал
Гром с молодою Молнией.
Если б не Гром, — Ливень молчал:
Ливню какое дело?
Гром расстегнул Ливню колчан,
А там дождевые стрелы.
С тучки на тучку – ближе к земле
Нужно убраться по-мирному!..
Я бы спустился вниз по стреле,
Если б она не пунктирная.
…
С тучки на тучку – шире шаг!
И не нужна тут смелость –
Нужно просто лежать и смотреть
В небо иссиня-белое,
В небо иссиня-белое.
Синее.
Белое.
Небо…
В комментариях к фестивальной программе по песням Каца я говорил:
«Виконану на 3-му сезоні конкурсу «Голос. Діти» 10-річною киянкою Лерою Лисенко пісню Семена Каца «З хмарки на хмарку» полюбила вся Україна, та й не лише Україна: кількість переглядів запису давно перевалила за 30 мільйонів! Нам це було особливо приємно, бо це був перший випадок всенародної любові до бардівської пісні, а Лера до того ж була лауреаткою «Сонячного зайчика».
Зараз Лера вже доросла, поступила в Дрезденську консерваторію, на нашому фестивалі веде вокальну майстерню. Пісню «З хмарки на хмарку» вона виконує у власному перекладі. Нехай цей переклад трохи вільний, зате він достовірно передає образ тієї дівчинки, яка піснею Семена Каца підкорила серця мільйонів українців.»
З хмарки на хмарку — крок вперед,
Наче чарівна казка
Взяла за руку й мене веде, —
Тільки крокуй, будь ласка!
З хмарки на хмарку — крок вперед,
Хмар тисячі за плечима, —
Архіпелаг білих планет
Треба іще пройти нам.
З хмарки на хмарку, крок вперед.
Усмішка — це відвага.
В серці хранити не забувай
Казку та рівновагу.
З хмарки на хмарку — вгору йде
Мій горизонт свідомо:
Як на балу, блискавка вже
Палко танцює з громом.
А якби дощ йти не почав,
То не було б і зливи.
Грім розстібнув зливі колчан ,
Вниз полилися стріли.
З хмарки на хмарку — саме час:
Я розправляю крила.
Лиш придивись — в кожному з нас
Є дивовижна сила.
…
З хмарки на хмарку — крок вперед
Знову роблю сміливо.
Лиш на безкрайнєє подивись
Небо блакитно-біле.
Небо блакитно-біле.
Біле.
Блакитне.
Небо.
(вільний переклад Валерії Лисенко)
Здесь образ 10-летней девочки, уровень ее понимания песни, — главные.
Правда, Семен Кац писал не совсем об этом. У него нет «мы», «в кожному з нас», он говорит: «И не нужна тут смелость», — вернее, нужна, но совсем другая, чем «отвага» в интерпретации Леры, смелость не поступков, но мыслей. И мы с Ириной Козловой попытались сделать что-то более близкое по духу к тому, что, как мы понимали, вкладывал в эту песню Семен.
З хмарки на хмарку – вільний крок! –
Що ж тут такого, друже?
Я крокую серед хмарок,
Як навесні по калюжах.
З хмарки на хмарку – легко так! –
Тисяча вже позаду,
Далі їх аж архіпелаг,
Як же їм дати раду?
З хмарки на хмарку – вдаль крокуй! –
Вільна легка розвага.
Тільки б не втратити на шляху
Казку і рівновагу.
З хмарки на хмарку! Враз вони
На горизонт нависнули:
Танець веде грім голосний,
З ним молоденька блискавка.
Гримнуло знов – зливи мовчать,
Зливам немає діла.
Грім розстебнув зливі колчан,
А там дощовії стріли.
З хмарки на хмарку – знов до землі
Треба втікати по-мирному!
Я би спустився вниз по стрілі,
Коли б не була пунктирною.
…
З хмарки на хмарку – крок у вись!
Йдеться не про сміливість –
Просто лежи, просто дивись
В небо, таке мінливе,
В небо, таке мінливе.
Біле.
Блакитне.
Небо…
(переклад Ірини Козлової, Миколи Чернявського)
Среди песен Семена Каца есть и «заказные». Вот эта была написана для какой-то радиопередачи или фильма о Великой Отечественной — так ее тогда называли, и именно так воспринимал ту войну Семен, да и наше тогдашнее поколение.
К чести Семена, в ней горечи и сомнений больше, чем заказанной черно-белой ненависти к врагу. И когда Лена Алексеева попросила ее перевести, я остро ощутил, что главное в этой песне — не приметы времени, они как раз могут быть разными, а именно это противоречие между мейнстримным трендом ненависти и неистребимой личной человечностью.
Понятно, что перевод оказался вольным. Возможно, именно поэтому везде, где его поет Елена Алексеева, он воспринимается слушателями близко к сердцу.
ПАРТИЗАНСКАЯ
Сколько вражьих пуль над нами свищет,
Сколько нашей крови земля впитала,
Кажется не кончится это лихо,
Кажется, и сил уже не осталось…
Где-то наступают без птиц рассветы,
Где-то задыхаются от погони,
Где-то песня грустная не допета,
Где-то седоков потеряли кони…
Ненависть сжимает сердце хваткой,
Кровь в висках стучит и в жилах стынет,
Глядя на поруганные хаты,
Видя украинские хатыни.
Где-то наступают без птиц рассветы,
Где-то задыхаются от погони,
Где-то песня грустная не допета,
Где-то седоков потеряли кони…
Скоро первый снег на землю ляжет,
Листья на ветру кружатся роем,
Отчего ж на сердце такая тяжесть,
Почему душа в беспокойстве ноет?
Где-то наступают без птиц рассветы,
Где-то задыхаются от погони,
Где-то песня грустная не допета,
Где-то седоков потеряли кони…
ДОВІЧНИЙ СПАДОК
Скільки крил ворожих в ночі ширяє,
Скільки сліз і крови на землю злилось,
Що, здається, лиху кінця немає,
Що, здається, сили вже не лишилось.
Без співочих зграй не зійде світанок,
Кінь без верхового не знайде цілі, —
Та нехай нам будуть в довічний спадок
Золота пшениця і небо синє.
Голова горить від святої люті.
Серце від ненависті кам’яніє:
Що ж вони із нами зробили, люди?
Що ж нам у відплату зробити з ними?
Без співочих зграй не зійде світанок,
Кінь без верхового не знайде цілі, —
Та нехай нам будуть в довічний спадок
Золота пшениця і небо синє.
Зранені дерева скидають листя.
Зранені домівки накриє снігом.
В праведнім бою, у скорботі чистій
Господи, не дай засліпитись гнівом!
Без співочих зграй не зійде світанок,
Кінь без верхового не знайде цілі, —
Тож нехай нам будуть в довічний спадок
Золота пшениця і небо синє!
(вільний переклад Миколи Чернявського)
А вот это, наверное, самый рискованный опыт вольного перевода.
В комментариях к фестивальной программе я говорил: «Я вже казав, що дитинство Семена припало на нелегкі воєнні часи. Звичайно, це відгукнулось в його піснях. Здавалося б, що нам з вами до тієї війни, 80-річної давнини, коли нам актуальніша і болісніша війна сьогоднішня? Але якщо відволіктись від прикмет часу, то виявиться, що Семен Кац написав і про нас з вами, і про всіх, хто потерпає від воєнної біди і не схиляється перед нею.»
Это я еще сказал деликатно. По версии нынешних «национальных историков», практически вся память прошлых поколений подлежит декоммунизации. Но вдруг и об этом можно сказать вслух, хотя бы так?..
ДОВОЕННОЕ КИНО
Я слушаю, и мне не все равно,
Как двое, что за мной сидели в зале,
Сорокалетней давности кино
Беззлобно и безжалостно ругали.
Наш мир на довоенный не похож,
Другими стали мода и запросы,
Не встретишь патефонов и галош,
И старики – Шульженко и Утесов…
…Навылет через нас прошла война
И детство унесла наполовину,
И страх еще наводят на меня
Подвалы и пожарные машины.
И справедливым кажется по мне, —
Не требую ни лычек, ни медалей, —
Чтоб детям, выраставшим при войне,
Как воевавшим, год за два считали.
Мы выросли, мы изменились сильно,
Но ест еще глаза военный дым…
И юмор довоенных кинофильмов
Не кажется наивным и простым.
ВОЄННЕ ДИТИНСТВО
Я слухав, — це було колись, давно, —
Як два молодики, які все знали,
З висот тодішніх мод і настанов
Над нашим поколінням кепкували:
«Галоші з патефонами — відстій,
Можливості вже інші та потреби;
Прогрес крокує по планеті всій,
На звалище дідів занудних треба!»
…Навиліт через нас пройшла війна,
Дитинства відібрала половину.
Підвали довго ще лякали нас
Й виття сирен пожежної машини.
І чесним видавалося мені, —
Не те щоб пільги, титули, медалі:
Щоб дітям, що зростали при війні,
Воєнний рік за два зарахували.
Так, ми старі. Та ніде правди діти:
В усі часи гірчить воєнний дим…
І нас, напевно, зрозуміють діти,
Які скуштують схожої біди.
(вільний переклад Миколи Чернявського, Ірини Козлової)
Насколько эти вольные переводы соответствуют духу, сути песен Семена Каца — судить вам. По крайней мере, в фестивальной программе дети их восприняли.
У Семена Каца лирика простой, одноплановой не бывает. В комментариях к фестивальной программе я говорил: «Життя у всі часи підкидає нам маленькі та великі проблеми. Кожна окрема людина всі їх вирішити не може. Але може вибрати, як особисто поводитись в тих чи інших обставинах, як поступити, пройти повз чужу біду або прийняти її близько до серця. Цей вибір залежить не від віку людини, не від часу, в якому їй довелось жити, а від міри особистої совісті та мужності. Наступні пісні – саме про це.»
ИМЕЙТЕ МУЖЕСТВО
Имейте мужество начать
Сегодня, а не завтра,
Имейте мужество врача,
Скрывающего правду.
И если вдруг на полпути
Вам ноша сгорбит спину, —
Имейте мужество пройти
Вторую половину.
И если женщину одну
Не хочется обидеть,
И если женщину одну
Не хочется вам видеть,
И вы не можете порвать
Неделю за неделей –
Имейте мужество сказать,
Как есть на самом деле.
Имейте мужество молчать,
Не вязнуть в мелкой ссоре;
Имейте мужество рыдать,
Поняв чужое горе.
Его не купишь, — всё равно, —
Ни с возрастом, ни с чином.
Имейте мужество – оно
Присущее мужчинам.
ЗНАХОДЬТЕ МУЖНІСТЬ
Знаходьте мужність, і творіть
Сьогодні, а не завтра.
Так мають мужність лікарі,
Приховуючи правду.
А раптом ноша нелегка
Зігне в дорозі спину –
Пройти хай мужність помага
Ще й другу половину.
Якщо з коханою стає
Вам холодно й немило,
Піти вам совість не дає,
Образити несила,
І неможливо розірвать,
А дні ідуть за днями, —
То майте мужність їй сказать
Усе як є між вами.
Хай мужність втримає без слів
Від сварок та докорів.
Хай стане мужності для сліз —
Чуже сприйняти горе.
Її не купите сповна
Ні з чином, ані з віком.
Знаходьте мужність, бо вона –
Ознака чоловіка.
(переклад Ірини Козлової, Миколи Чернявського)
Песня «Пинг-понг» была написана о том, как Семена прорабатывали з «чуждые» песни на парткоме (отсюда и хлесткий конец – «партия»). Это было полвека назад, и, казалось бы, для нас совсем не актуально. Но в процессе перевода я испытал потрясение от того, насколько песня оказалась о нас, сегодняшних, в сегодняшней измученной войной Украине. Причем это не вольный перевод, а максимально точный. Кроме одного слова – последнего. Оно сегодняшнее.
ПИНГ-ПОНГ
Покрыты лица злобою и капельками пота,
Сижу, верчу башкою, как шофёр на поворотах,
Но уследить не в силах я – соперники в ударе,
И мечется, и мается, и стонет белый шарик.
Пинг-понг, пинг-понг,
Пинг-понг, пинг-понг.
И вовсе мне неведомо, какой спортивный гений
Придумал эту самую игру в настольный теннис,
Чтоб так его ракеткою, шершавою и твёрдой,
С размаху и с оттяжкою в пластмассовую морду.
Пинг-понг, пинг-понг,
Пинг-понг, пинг-понг.
Хоть, как колено, лысый он, но всё-таки поверьте,
Что даже слабенький удар как будто против шерсти.
И пусть гудит в нём пустота, но знает он, что лучше
Пластмассовая морда, чем пластмассовые души.
Пинг-понг, пинг-понг,
Пинг-понг, пинг-понг.
Ну вот опять настиг удар, пронзительный и меткий,
Ему б к трибунам улететь, запутаться бы в сетке,
Но негде спрятаться ему, и вправду мир так тесен,
И с левой бьют, и с правой бьют, хоть лопни ты, хоть тресни.
Пинг-понг, пинг-понг,
Пинг-понг, пинг-понг.
А он всё ищет в высоте спасенья и удачи,
Но тем его сильнее бьют, чем он сильнее скачет.
За что же так? Ведь у людей он слышал поговорку,
Что выскочек совсем не бьют, а гладят по головке.
Пинг-понг, пинг-понг,
Пинг-понг, пинг-понг.
Что наша жизнь? Она – игра, сказал один великий:
В ней кто-то будет крепко бить, а кто-то будет битым.
И кем мы получилися – уже решайте сами:
Ракеткой или шариком. А может, игроками?
Пинг-понг, пинг-понг,
Пинг-понг, пинг-понг…
Партия.
ПІНГ-ПОНГ
Обличчя вкриті злобою та крапельками поту.
Я зиркаю очима, як шофер на поворотах,
Та встежити не в змозі, бо суперництво добряче, —
Як носиться, і мучиться, і мчиться білий м’ячик.
Пінг-понг, пінг-понг,
Пінг-понг, пінг-понг.
Напевно, добре знав життя якийсь спортивний геній,
Що вигадав для людства гру оцю в настільний теніс,
Де завжди є кому, і від душі, без переляку,
Ракеткою поцілити в пластмасову мордяку.
Пінг-понг, пінг-понг,
Пінг-понг, пінг-понг.
Хоч він всередині пустий, та все ж таки, повірте,
В нім є чому образитись, і є чому боліти.
З трибун лунають оплески, — та хто сказав, що кращі
Гравці уславлені, лихі, ніж відчайдушний м’ячик?
Пінг-понг, пінг-понг,
Пінг-понг, пінг-понг.
Ось знову вдарили його – безжально, влучно, швидко.
Йому б злетіти в височінь, заплутатись у сітку!
Та де сховаєшся від них, — тікати з гри запізно:
І зліва б’ють, і справа б’ють, хоч лусни ти, хоч трісни.
Пінг-понг, пінг-понг,
Пінг-понг, пінг-понг.
Дарма шука між двох сторін спасіння та удачі,
І чим його сильніше б’ють, тим він сильніше скаче.
За що ж його? Навіщо ж так? Хіба неправду кажуть,
Що вискочок ніяк не б’ють, а губи салом мажуть?..
Пінг-понг, пінг-понг,
Пінг-понг, пінг-понг.
«Що є життя? То тільки гра!» — і нічого робити:
Чиясь планида – інших бить, чиясь – ходити битим.
І ким кому судилося – гадайте до нестями:
Ракеткою? Чи м’ячиком? Хіба що не гравцями!
Пінг-понг, пінг-понг,
Пінг-понг, пінг-понг…
Луснув.
(переклад Миколи Чернявського)
Три песни, объединенные мотивом Родины. Насчет Киева – как бы понятно, малая родина. Вторая песня – о том, почему иногда люди оказываются вдали от Родины. И третья песня – о возвращении.
ПЕСНЯ О КИЕВЕ
Пыль столетий нипочём,
Груз веков как будто не был.
Куполами и мечом
Ты пронзаешь толщу неба.
Ключик золотой никто
Из волшебного болота
Не дарил мне, но зато
Золотые есть ворота.
Не поверили б вовек,
Если вдруг взглянуть смогли бы,
Братья Кий, Хорив и Щек
Со своей сестрою Лыбидь.
В грёзах или наяву,
Сон то или настоящее –
Будто с братьями плыву
И сестрой – вперед смотрящею.
Знал ты радость и беду,
Слышал гомон всех наречий.
По погибшим раз в году
На каштанах ставишь свечи.
Я твой пленник навсегда,
Вместе будем много лет расти.
Ты мой жребий и судьба,
Ты моя черта оседлости.
ПІСНЯ ПРО КИЇВ
Не зломить тебе нічим –
Ні віками, ні багнетом.
Куполами і мечем
Мовби прорізаєш небо.
Ключик золотий ніхто
Із чарівного болота
Не дарив мені, — проте
Золоті стоять ворота.
Не збагнули б, став який,
Якби глянути змогли би
Браття Щек, Хорив і Кий
Разом із сестрою Либідь.
Уві сні чи наяву —
Сьогодення десь поділося:
Мов з братами я пливу,
А сестра в майбутнє дивиться.
Радості й біді знав лік,
Мови ти зливав, мов річки.
На каштанах, раз на рік,
За загиблих ставиш свічки.
Назавжди з тобою я,
Разом ще багато літ рости:
Доля віща ти моя,
Ти моя межа осідлості.
(переклад Людмили Писаренко, Миколи Чернявського)
БАЛЛАДА О КИТАХ
У берегов Америки группа китов выбросилась на берег. Все усилия людей отправить их обратно в море успехом не увенчались. Ученые не могут объяснить столь странное поведение животных…
Было море спокойным вроде,
И не знаю, что у них вышло.
Вопреки законам природы,
Вопреки здравому смыслу,
Вопреки зову предков и генам,
Вопреки их китовой вере, —
Шли в неистовстве самозабвенном
И выбрасывались на берег.
Поразмысли сам и скажи:
Ну, к чему был этот театр?
Там у них нормальная жизнь,-
К ним ушел же наш Ихтиандр.
Им корабль потопить, — на раз! –
Удавалось в былое время.
Почему же они сейчас
Так упрямо рвались на землю?
Померещился им гарпун,
Или был он на самом деле,
Или спятил старик Нептун,
Или стаи касаток заели?
Ну, а может все по-другому –
Просто кто-то плевал им в душу?
Что для нас – головою в омут,
То для них – из воды на сушу.
Им заплыть бы куда хотят,
Раздувая свои фонтаны,
Им рожать бы своих китят
И барахтать их в океане.
Не бывает чужого горя
И в хорошее хочется верить…
Только страшно, — когда из моря
Кит выбрасывается на берег.
БАЛАДА ПРО КИТІВ
Біля берегів Америки група китів викинулася
на берег. Усі зусилля людей повернути їх назад у море успіху не мали. Вчені не можуть пояснити таку дивну поведінку тварин…
Море спало при тихій погоді.
Та не знаю, що у них вийшло:
Супротив законів природи,
Супротив повір’їв колишніх,
Супротив заповітів та генів,
За життя не ставлячи шеляг, —
У безумстві якімсь шаленім
Викидались кити на берег.
Поміркуй про це до пуття:
Ну, до чого такий театр?
Там у них нормальне життя, —
Розповів у кіно Іхтіандр!
Кораблі тонули не раз
В їхній вольній могутній хвилі.
То чому ж вони всі нараз
Покидали свою стихію?
То примарився їм гарпун,
Ачи трапився він насправді?
З глузду з’їхав старий Нептун,
Чи касаток заїли зграї?
Ну, а може, й не параноя, –
Справді хтось наплював їм у душу?
Що для нас – у вир головою,
То для них – із води на сушу.
Їм плисти б, щоб ніхто не спиняв,
До зірок здіймати фонтани.
Їм народжувати б китенят
І плекати їх в океані.
Не зарадиш чужому горю,
Треба вірити в кращий жереб…
Тільки страшно, — коли із моря
Викидається кит на берег.
(переклад Миколи Чернявського, Любові Купцової)
ВОЗВРАЩЕНИЕ
Самолет и я над тобою кружим,
И торопит сердце, тоскуя и любя.
Я тебе скажу о самой нужной –
Я тебе скажу про тебя.
Я к тебе лечу в волнении тревожном,
Я к тебе спешу, минуты торопя.
Я тебе скажу о самой сложной –
Я тебе скажу про тебя.
Годы и виски в посеребренье лунном,
Не грусти о них, вздыхая и скорбя.
Я тебе скажу о самой юной –
Я тебе скажу про тебя.
Ты меня ждала, ты навстречу вышла;
Я стою немой, перчатки теребя.
Я опять молчу, но разве ты не слышишь:
Я тебе пою про тебя.
ПОВЕРНЕННЯ
Закружляв літак, серце б’ється дрібно,
Щоб політ прискоривсь у небі голубім.
Я тобі скажу, такій потрібній,
Я скажу про тебе тобі.
Цей стрімкий політ, це тривожне небо –
Чом такі повільні години у добі?
Я тобі скажу, складній, про тебе,
Я скажу про тебе тобі.
Скроні і роки у срібному відлунні,
Не зітхай про них скорботно, далебі.
Я тобі скажу про тебе, юну,
Я скажу про тебе тобі.
Після всіх чекань ти назустріч вийшла.
Я стою, німий, з собою в боротьбі.
Знову я мовчу, та ти почуй і в тиші:
Пісня ця про тебе – тобі!..
(переклад Ірини Козлової)
В комментариях к фестивальной программе по песням Каца я говорил: «Пісня «Повернення» — про зустріч з коханою після довгої розлуки. Але коли я відбирав її для цієї програми, мені раптом гостро здалося, що так само вона про повернення Семена Каца до Києва, а його пісень – в Україну. І це відчуття ще посилилось, коли я побачив переклад Ірини Козлової.»
Вообще вклад Ирины в эти переводы определяется не только и не столько количеством. Как будто произошла какая-то долгожданная встреча поэта с поэтом, человека с человеком. Родные Семена почувствовали это и — после долгого перерыва на ковид и войну — возродили «Премию имени Семена Каца», единогласно присудив ее Ирине Козловой.
Песню «Дождь» я, казалось бы, знал всю жизнь. Но только когда дошло до поиска адекватности перевода, понял, что в последней строфе оказывается: песня не о дожде — о жажде дождя (любви, Киева, прочего дорогого сердцу), которого автор по каким-то причинам был лишен. Поэтому он просит не абстрактных «добрых известий», а о конкретных нескольких каплях дождя (приметах любви, Киева и т.п.). Слава Богу, Ирина Козлова меня услышала, и перевела не буквально, а по сути.
ДОЖДЬ
Жёлтые капли, жёлтые листья,
Жёлтая осень в небе повисла,
Жёлтые капли, жёлтые листья –
Дождь, дождь, дождь, дождь…
Дождь донимает сверху и снизу,
Мокрые голуби жмутся к карнизам,
Мокрые голуби жмутся к карнизам –
Дождь, дождь, дождь, дождь…
Дождик в сутулые крыши стучится,
Бьётся о стёкла звонким копытцем,
Бьётся о стёкла звонким копытцем –
Дождь, дождь, дождь, дождь…
Снимет усталость и непременно
Дождь успокоит тихим рефреном,
Снимет усталость и успокоит
Дождь, дождь, дождь, дождь…
Дождь мне ночами жаркими снится,
Колют во сне прохладные спицы.
Колют во сне прохладные спицы –
Дождь, дождь, дождь, дождь…
Ты вместо самых добрых известий
Несколько капель вышли в конверте,
Несколько капель вышли в конверте –
Дождь.
ДОЩ
Жовті краплини, жовтеє листя,
Жовтая осінь в небі повисла.
Жовті краплини, жовтеє листя.
Дощ, дощ, дощ, дощ.
Дощ набридає зверху і знизу,
Мокра голубка тремтить на карнизі,
Мокра голубка тремтить на карнизі.
Дощ, дощ, дощ, дощ.
Дощ по дахах сутулих іскриться,
Лунко у шибку дзвонить копитцем,
Лунко у шибку дзвонить копитцем
Дощ, дощ, дощ, дощ.
Зніме утому і достеменно
Дощ заспокоїть тихим рефреном,
Зніме утому і заспокоїть
Дощ, дощ, дощ, дощ…
Дощ мені ніччю в спеку насниться,
Колють у сні прохолоднії спиці,
Колють у сні прохолоднії спиці —
Дощ, дощ, дощ, дощ.
Замість привітів, звичних і стертих,
Кілька краплинок вишли в конверті,
Кілька краплинок вишли в конверті, —
Дощ.
(переклад Ірини Козлової)
А эта песня давно ушла в народ, но оказалась неразделимой с личностью автора, такой же его «визитной карточкой», как «С тучки на тучку». Наверное, потому, что они обе задают уникальный, наивно-ироничный, мужественно-человечный ракурс мировосприятия. В комментариях к фестивальной программе я говорил: ««Найперша» — одна з найбільш знакових пісень Семена Каца. Чесно кажучи, я не знаю, хто з поетів сказав про це краще.»
САМАЯ, САМАЯ
Утром в вагоне метро переполненном
Эта девчонка ее мне напомнила.
Встретились взгляды – и стало неловко,
Где-то осталась моя остановка.
Припев:
Первая, первая, самая первая,
Гостья тревожная, гостья нежданная,
Самая первая, самая первая,
Самая, самая, самая.
Люди взрослеют и любят по-разному:
Можно и сердцем, а можно и разумом,
Но без ума, без оглядки, сомнения –
Самая первая, самая первая.
Припев.
Тот, кто в любви и коварный, и грубый,
Тот, кто всю жизнь проходил в однолюбах,
Кто не обманет и тот, кто неверный, —
Вспомните, вспомните самую первую.
Припев.
Что-то по юности сердце тоскует.
Как я хотел бы в минуту такую,
Чтобы однажды какой-нибудь школьник
Чем-то до боли меня ей напомнил.
Припев.
Все пронесет сквозь года и напасти
Тот, кому выпадет редкое счастье:
Хоть на секунду, на самую малость
Память чтоб ей иногда озарялась.
Припев:
Первая, первая, самая первая,
Гостья тревожная, гостья нежданная,
Самая первая, самая первая,
Самая, самая, самая.
НАЙПЕРША
Вранці, в юрбі, у метро переповненім
Дівчинка юна порушила спомини.
Стрілися погляди, збігла хвилинка –
Десь загубилась потрібна зупинка.
Приспів:
Перша, найперша, тремка й несподівана,
Гостя тривожна, неждана-негадана,
Перша, як пісня колись недоспівана,
Диво, повік нерозгадане.
Любим по-різному, ставши дорослими.
Можна і серцем, а можна і розумом,
Та без оглядки чекаємо дива ми –
Перша, найперша, тремка й несподівана.
Приспів.
Той, хто в любові підступний і грубий,
Той, хто життя проходив однолюбом,
Хай серед істин і серед обманів
Знов пригадає найперше кохання.
Приспів.
Потай до юності серце полине.
Як би хотілось, щоб хоч на хвилину
Хлопчик зустрічний у спогаді давнім
Чимось до болю мене нагадав їй.
Приспів.
Все пронесе через роки й напасті
Той, кому випало рідкісне щастя –
Щоб на секунду, на мить і на милість
Пам’ять хоч іноді нею світилась.
Приспів:
Перша, найперша, тремка й несподівана,
Гостя тривожна, неждана-негадана,
Перша, як пісня колись недоспівана,
Диво, повік нерозгадане.
(переклад Ірини Козлової)
Две песни, одна вроде бы о погоде, другая — о природе. Но осень — не только время года, но и примета возраста, время подведения итогов. А лес… в комментариях к фестивальной программе я говорил: «Багато років товаришуючи з Семеном Кацем, я точно знаю, що ця пісня – не про абстрактний ліс, а про конкретний, київський, між радіозаводом та Червоним Хутором, знаменитий весняним білим горобиновим цвітом.» И каждый образ в этой песне — узнаваемый. По жизни.
ОСЕННИЙ ШЛЯГЕР
Лето скрылось без оглядки,
В угол сложены палатки,
Кончились ночевки и походы,
И холодными ночами
Мне в окно стучит дождями
Самое плохое время года.
Непонятно время это:
Не зима, но и не лето –
Видно, впрямь свихнулася погода.
Время красок самых разных,
Время ссор и время свадеб –
Самое плохое время года!
Время грусти и мечтаний,
И наивных ожиданий
От судьбы крутого поворота,
Время настроений хлипких
И расплаты за ошибки –
Самое плохое время года!
От троллейбуса до дома
Ты со мною, с незнакомым,
Шла в моем плаще – и оттого-то
Было звонким и певучим,
Самым светлым, самым лучшим
Самое плохое время года.
ОСІННІЙ ШЛЯГЕР
Літо збігло без оглядки,
На балконі сплять палатки,
День стає холодним і коротким.
І холодними ночами
Бубонить у скло дощами
Осінь – це пора найгірша року.
Перемішана палітра:
Не зима, але й не літо, —
Може, з глузду з’їхала природа?
Час творіння, час вагання,
Час для шлюбів і прощання, —
Осінь – це пора найгірша року.
Час для снів та марень дивних,
Для очікувань наївних
Від життя крутого повороту.
Час прозрінь, і час утрати,
І за помилки розплати, —
Осінь – це пора найгірша року.
Від зупинки аж до дому
Ти зі мною, з незнайомим
Йшла в моїм плащі – і враз, нівроку,
Стала дивом найтепліша,
Найсвітліша і найліпша
Осінь – ця пора найгірша року!
(переклад Миколи Чернявського)
ВЕСЕННИЙ ЛЕС
Я один на один
С белой пеной рябин,
Здесь душою и телом воскресну.
К лесу тянет меня,
Как корабль на маяк,
Как хмельного на грустную песню.
Без волшебных „сим-сим“
Я открыт перед ним,
Он глядит на меня не мигая.
И лукав, и смущён,
И загадочен он,
Будто впрямь про меня что-то знает.
Дятлу в тягость жара,
Он в работе с утра,
А зачем? – я и понял не сразу:
Он стучит напролёт,
Он по дереву бьёт,
Чтоб никто ненароком не сглазил.
Им бы вволю попить,
Им бы сочными быть,
Им цвести и шуметь здесь по праву,
Но, почти дураки,
Лезут вверх сорняки,
Забивая несмелые травы.
Если та, что поёт
День-деньской без забот,
Не про то накукует – не верь ей:
Жизнь прекрасна, пока
Вдаль плывут облака
Да качаются кроны деревьев.
ВЕСНЯНИЙ ЛІС
Увійду сам-один
В пінний цвіт горобин,
Тут воскресну, мов знов у колисці.
Мене тягне у ліс,
Як човна до землі,
Як хмільного до щемної пісні.
Без магічних намов
Я відкриюся знов,
Задивлюсь в його очі зелені.
Він, немов ні при чім,
Загадково мовчить,
Ніби справді все знає про мене.
Дятел, чутно мені,
Калата в вишині,
А навіщо? – то добра наука:
Щоб ніхто – відведи! –
Не наврочив біди,
Він невтомно по дереву стука.
Хай напоять струмки
Соковиті гілки,
Їм зростати й шуміти б по праву,
Хоч, нахабні й дурні,
Лізуть скрізь бур’яни,
Забиваючи трепетні трави…
…Ти не вір, далебі,
Як зозуля тобі
Щось не те накувала знічев’я.
Буде вічним життя,
Доки хмари летять
І розгойдують крони дерева.
(переклад Миколи Чернявського)
Вкомментариях к фестивальной программе я предварял следующие песни так: «Три роздуми про бардівську долю. Легкою її не назвеш: якщо поет ще може якось сховатись, тихенько «писати в стіл», то пісня потребує співу вголос. І якщо співаєш чесно, а не просто потішити слухачів, то чекай на неприємності. Але і щастя тебе чекає велике, якщо тебе розчують однодумці.»
ПОСВЯЩЕНИЕ БАРДАМ
Песни петь и слушать не устану,
Потому что, — так уж мне везет, —
В детстве было у меня семь нянек, —
Семь певуний, семь весёлых нот.
Семь моих подруг черноголовых
Всё учили жить да не тужить.
С лёгкой их руки я стал намного
Раньше петь, чем просто говорить.
А ещё такому научили, —
Постараюсь делать так и впредь, —
Даже если трудно, не фальшивить
И с чужого голоса не петь.
Песня мне друзей дарила верных
И врагов, — я всех запомнил их, —
Только счастлив тем, что было первых
Несравнимо больше, чем вторых.
Я хочу, по сути, очень мало:
Каждый день и много лет подряд,
Чтоб со мной была моя гитара –
Пусть мне это близкие простят;
Чтоб с друзьями знался не заочно,
А чтоб вместе грелись у огня,
Чтобы песня хоть единой строчкой
Хоть на день пережила меня!..
ПРИСВЯТА БАРДАМ
Я співати й слухати готовий,
Хай життя і сповнене турбот,
Бо в дитинстві няньок мав чудових –
Сім співучих, сім веселих нот.
Сім маленьких подружок чорнявих
Научали жить і не тужить.
Прямо йти, і не шукати слави,
І співать раніш, чим говорить.
А іще вони мене навчили,
Я й надалі буду це нести, —
Навіть там, де важко, не сфальшивить,
На чужий не збитися мотив.
Пісня братство дарувала вірне.
Хоч не всім до серця вільний спів,
Я щасливий, що зустрів, повірте,
Друзів більше, аніж ворогів.
Хочу я, по суті, дуже мало:
Щоб за роком рік і день при дні
Поруч скрізь була моя гітара –
Хай пробачать ближні це мені.
Щоб хоч час від часу неодмінно
З друзями ділитися вогнем,
Щоби пісня хоч рядком єдиним,
Хоч на день пережила мене!..
(переклад Ірини Козлової, Миколи Чернявського)
ОГРЫЗАЯСЬ И ПЯТЯСЬ…
Огрызаясь и пятясь, оставили мы поле брани,
И дышать тяжело, и горячие мышцы дрожат.
Мы, прижавшись, сидим, зализав свои раны,
И, как рана, горит этот ржавый закат.
Не спасли талисманы, приметы, поверья и знаки –
Пусть в них верят ребенок и самый последний простак.
Оказались бессильными все зодиаки
Против «доброжелателей» и забияк.
Я не мщу им продуманной местью, как граф Монте-Кристо,
За бессонные длинные ночи и чёрные дни,
Но вода оставалась прозрачной и чистой,
Когда косточки перемывали мои.
Жизнь моя, ты меня, не щадя, проучала с избытком, —
Уж пора б, но к твоим поворотам ещё не привык.
Если правда, что учится каждый на личных ошибках,
То примерный и вечный я твой ученик.
Будет время, когда не спеша и вразвалку пройдём мы,
На ходу каждый листик запомним, травинку и куст.
Ну не может же быть, чтоб всё время одни лишь подъёмы,
Хоть ещё неизвестно, что легче – подъём или спуск.
За спиной небольшие победы осталися где-то,
Но я слышу сквозь боль, как уверенность зреет в груди
В то, что самая главная песня ещё не пропета
И что самая главная драка ещё впереди.
Не спиной к ним, а пятясь оставили мы поле брани,
И дышать тяжело, и горячие мышцы дрожат.
Мы, прижавшись, сидим, зализав свои раны.
Вот и ветер уже зализал этот ржавый закат.
ДАВШИ ВІДСІЧ, ЗАДКУЮЧИ…
Давши відсіч, задкуючи, з сутички ми відступили.
Важко дихати нам, і розпалені м’язи дрижать.
Поряд ми сидимо, зализавши поранені жили,
Й захід сонця палає, мов рани іржа.
Талісмани, повір’я, прикмети нас не врятували —
Хай дитина в них вірить й останній на світі простак.
Зодіаків та всіх гороскопів — замало
Супротив доброзичливців та забіяк.
Не жадаю їм помсти, мов скривджений граф Монте-Крісто,
За всі ночі безсонні та чорні задушливі дні.
Та вода залишилась прозора і чиста,
Як вони кісточки перемили мої.
Ти провчало мене так нещадно, життя, так навмисно, —
Вже б на часі, та я до твоїх поворотів не звик.
Якщо справді вчимось на своїх помилках особистих,
Стану я твоїм учнем сумлінним повік.
Буде час – перевальцем, без поспіху підемо далі,
На ходу усвідомивши квітку, травинку чи лист…
Не буває ж весь час щоб угору, бо є перевали,
Хоч іще невідомо, що легше – угору чи вниз.
Десь позаду лишились маленькі мої перемоги,
Та крізь біль відчуваю, як впевненість в грудях зроста,
Що попереду десь найважливіша пісня ще вродить,
І що бійка попереду десь головна і свята.
Не втікали – задкуючи з сутички ми відступили.
Важко дихати нам, і здригаються м’язи живі.
Поряд ми сидимо, зализавши поранені жили.
Ось і вітер уже зализав захід сонця в крові.
(переклад Ольги Підлісної, Миколи Чернявського)
ПОСВЯЩЕНИЕ ДРУГУ
Тихой песней ты меня успокой,
Не пеняй на поздний час и усталость.
Ты гитару расчехли и попой –
Сколько жизни той ещё нам осталось!
Пусть в карманах звон одних медяков,
Лишь бы были мы в здоровье и в силе,
И с количеством нечётным цветов
Мы к друзьям своим всегда приходили.
Хоть встречались нам и кочки, и пни,
Хоть с тобой нам перепало немало,
Мы и в самые холодные дни
Не тянули на себя одеяло.
Посмотри, какие звёзды зажглись,
Облака плывут, как белые струги.
Мы с тобой огонь и воду прошли –
Задержались что-то медные трубы.
ПРИСВЯТА ДРУГУ
Тихим співом ти мене заспокой,
Не зважай на пізній час і на втому.
Хай гітара стане волі ковтком —
Скільки там іще од Бога дано нам!
Хай в кишенях дзеленчать мідяки —
Тільки б ми були здорові та в силі,
І до друзів би завжди залюбки
Лиш непарну кількість квітів носили.
Непростий пройшли ми шлях – відпочинь, —
Збили ноги і розкраяли серце,
Та будь що – в найхолодніші часи
Ми не стягували ковдру на себе.
Подивись – палають зорі в імлі,
Хмарки линуть, наче білі вітрила.
Ми вогонь і воду разом пройшли —
Тільки мідні труби щось забарились…
(переклад Миколи Чернявського)
Для переводов отбирались любимые песни Семена Каца. Конечно, субъективно, — отбирал их я, в силу своих симпатий и своих воспоминаний о Семене-человеке. Но есть среди песен Семена безоговорочно любимые абсолютно всеми, кто его знал. Вот этими двумя песнями обычно и заканчиваются программы его памяти.
НАД ЛУГОМ АИСТЫ ПАРЯТ
Дремлет луг ромашкового цвета,
А над ним, спокойно и легко,
Аисты парят в разгаре лета –
Высоко, высоко, высоко.
Припев:
А сердце болью отозвалось отчего-то,
И снова вспыхнул отблеск давнишней мечты:
Я так хочу на землю посмотреть с полёта –
Не свысока хочу, а с высоты!
До утра младенцев разносили
И, уставши от таких трудов,
Смотрят на ромашки, и от лилий
Лица конопатые прудов.
Припев.
Придёт мой час — и, как бы не хотелось,
Забудусь я в своём последнем сне.
Душа взлетит, внизу оставив тело
Пустышкой бездыханной на земле.
Припев:
А сердце болью отозвалось отчего-то:
Ужель то будет исполнением мечты?
Я так хочу на землю посмотреть с полёта –
Не свысока хочу, а с высоты!..
ЛЕЛЕКИ НАД ЛУГОМ
Мріє луг – ромашкова палітра,
А над ним, легкий, неначе тінь,
Проліта лелека в розпал літа –
У високій вишній висоті.
Приспів:
А серце з болем узяло щемливу ноту,
І давня мрія знов торкнулася струни:
Я б так хотів на землю глянути з польоту –
Не звисока б хотів, а з вишини!
Немовлят розносив він до ранку,
І, втомившись від таких трудів,
Глянув на ромашкові веснянки,
На лілеї білі на воді.
Приспів.
Та прийде час, і як би не хотілось,
Забудусь я в своїм останнім сні.
Душа злетить, внизу лишивши тіло –
Порожню оболонку на землі.
Приспів:
А серце з болем узяло щемливу ноту:
Невже насправді так здійсняться мрії й сни?..
Я б так хотів на землю глянути з польоту –
Не звисока б хотів, а з вишини!..
(переклад Ірини Козлової)
ПРОЩАЛЬНАЯ
Никому объяснить не берусь,
Это сложно и необъяснимо, —
Почему расставания грусть
Ни с какою другой не сравнима.
Припев:
Присядем,
Нас ждет дорога дальняя,
И посидеть в молчании
Не будет лишним.
Присядем,
Чтобы на том большом пути,
Которым суждено пройти
Все ладно вышло.
Присядем,
В ногах не то что правды,
А даже и пол-правды нету.
Присядем,
Поверим в эту добрую,
Поверим в эту старую
Примету.
Есть лекарство от разных невзгод,
Есть лекарство от всяких подвохов:
Обязательно наша возьмет,
Если петь до последнего вдоха.
Припев.
Мне мерещатся звезд пятаки,
И порой так отчетливо зримы
Те проселки и те большаки,
По которым еще попылим мы.
Припев:
Присядем,
Нас ждет дорога дальняя,
И песенка прощальная
Не будет лишней.
Присядем,
Чтобы на том большом пути,
Которым суждено пройти,
Все ладно вышло.
Присядем,
В ногах не то что правды,
А даже и пол-правды нету.
Присядем,
Поверим в эту добрую,
Поверим в эту старую
Примету.
ПРОЩАЛЬНА
Пояснити, пробач, не берусь, –
Дуже важко пояснювать диво:
Адже сум розставання чомусь
Порівняти ні з чим неможливо.
Приспів:
Присядьмо!
Нас путь чекає дальня –
Тож посидіти в мовчанні
Нам не буде зайвим!
Присядьмо, —
Щоб шлях здолати непростий,
Яким судилося пройти –
Крізь сум співаймо!
Присядьмо!
В ногах не те що правда,
А навіть напівправда — де там?
Присядьмо,
Повіримо у добру цю,
Повіримо у цю стару
Прикмету.
Ліки є від негод — забажай!
Ліки є від усього, що крає:
Наша візьме будь-що — не зважай! —
Як співати до скону, до краю.
Приспів.
П’ятаками ясніють зірки.
Бачу іноді чітко і зримо
Путівці та небиті шляхи,
По яких ще нас доля вестиме…
Приспів:
Присядьмо!
Нас путь чекає дальня –
Тож і пісенька прощальна
Нам не буде зайва!
Присядьмо, —
Щоб шлях здолати непростий,
Яким судилося пройти –
Крізь сум співаймо!
Присядьмо!
В ногах не те що правда,
А навіть напівправда — де там?
Присядьмо,
Повіримо у добру цю,
Повіримо у цю стару
Прикмету.
(переклад Ольги Підлісної)
Осталось еще раз напомнить, что программа украинских переводов песен Семена Каца прозвучала в рамках творческого проекта на 17-м Всеукраинском открытом детско-юношеском фестивале-мастерской авторской песни «Солнечный зайчик» в октябре 2026 года. По ней Жан Селезенев — в Запорожье между обстрелами! — смонтировал цельную, очищенную от помарок и подровненную по звуку видеозапись: https://www.youtube.com/watch?v=OKn20SLdWtY
В конце программы я говорил:
«Цей проект не відбувся би без технічної допомоги Жана Селезенєва, Запоріжжя, Сергія Рубашкіна, Хайфа, Ізраїль, та Дарії Суровикіної, Запоріжжя-Штутгарт, Німеччина.
Вірші та пісні Семена Каца звучали в перекладах:
— Валерії Лисенко, Київ – Дрезден;
— Олени Лисенко, Київ – Мюнхен;
— Любові Купцової, Одеса;
— Людмили Писаренко, Полтава;
— Ольги Підлісної, Харків;
— Миколи Чернявського, Київ;
— Ірини Козлової, Конотоп.
Їх виконували:
— художній керівник фестивалю Олена Алексєєва, Запоріжжя-Білефельд, якій належить сама ідея цього творчого проекту;
— гостя фестивалю Олена Кац, Кассель, Німеччина;
— керівниця дитячої бардівської студії Катерина Лаврентьєва, Квебек, Канада;
педагоги фестивалю:
— Валерія Лисенко, Київ – Дрезден;
— Михайло Гантман, місто Харта, Німеччина;
— кияни Олена Гаджилова, Борис і Ольга Бельські, Олександр Ворох і я, Микола Чернявський.
учасники фестивалю:
— Наталка Лукьянова, керівник і за сумісництвом мама – Галина Лукьянова, Бахмут-Дніпро;
— Марина Ют, Мельбурн, Австралія, музичний керівник – Борис Бельський;
— Василь Шабанов (Харків-Мюнхен), дитячий театр гри «Фарби» в Мюнхені, керівник Олена Лисенко;
— Настя Завгородня, Кирило Трофименко, Володя Михайлик, інструментальний ансамбль “Ноктюрн” Полтавського обласного центру естетичного виховання молоді, керівник Людмила Писаренко;
— Вероніка та Марк Толмачови (Запоріжжя-Вроцлав), Ліза та Настя Шулякови (Запоріжжя-Краків), гурток авторської пісні Запорізького міського палацу дитячої та юнацької творчості, та Дмитро Кириченко (Енергодар), студія авторської пісні волонтерського центру “Солідарідад” та міської школи мистецтв у Білефельді, Німеччина, у всіх керівник Олена Алексєєва;
— Вероніка Кропачева, Марія Карпенко, Вікторія Смірнова, Кіріл Маляренко, Дар’я Левченко, Максим Загороднєв та Вадим Свістунов з гуртку авторської бардівської пісні Харківського міського палацу дитячої та юнацької творчості, керівник Ірина Федорова.»
Я сдержал, наконец, обещание, — все переводы выложить на сайте памяти Семена Каца. Надеюсь, их будут петь, бо вони того варті. Надеюсь, это не последние переводы. Потому что взаимное обогащение культур гораздо плодотворнее, чем взаимное отгораживание, запреты, предубеждения. И я рад возвращению Семена Каца в Киев. Сбылась твоя мечта, Сеня, «чтобы песня хоть единой строчкой…»
